5 лютого 2026 року відбулася онлайн-зустріч Школи миру — перша в межах нового авторського проєкту посла миру Ксенії Коджебаш. Попри вимкнення світла, нестабільний інтернет і безліч щоденних викликів воєнного часу, юні посли миру з Коломиї, Києва, Львова та інших міст України зібралися разом, щоб поговорити про творчість, сміливість і сенс із молодою українською письменницею Каріне Льют.
Зустріч, яка не могла зачекати
Модератор зустрічі Владислав Майєр відкрив вечір словами подяки всім учасникам за присутність і наполегливість, адже тільки протягом дня частина дітей кілька разів втрачала зв’язок через вимкнення електроенергії. До початку зустрічі з коротким вступом звернувся керівник організації Михайло Ільїн, який повернувся з робочої поїздки, де зустрівся з партнерами з Японії, Польщі та волонтерськими організаціями в Берліні, що допомагають вимушеним переселенцям. І всюди була одна реакція: здивування і захоплення тим, що UPF Україна та Школа миру продовжують працювати.
Сам проєкт, розрахований на період із лютого по квітень, Ксенія Коджебаш описала просто:
«Це зустрічі з моїми друзями та гарними знайомими — живі, неформальні, справжні. Я вважаю себе дуже везучою людиною, бо на моєму шляху з’являються люди-зірки, люди-комети. І мені хочеться познайомити вас із ними, бо ви стоїте на порозі великого життя».
Гостя вечора: Каріне та її «Чорний бусол»
Першою гостею проєкту стала Каріне — молода авторка психологічного трилера «Ті, що не повернулися» («Чорний бусол»). За освітою вона режисерка й акторка, але не письменниця — принаймні так вона думала до початку повномасштабного вторгнення.
«Моя сестра — військова медикиня. Вона дістала поранення, і я везла її в інвалідному кріслі й не знала, що нас чекає далі. У той момент ти відчуваєш лише розчарування. Тому я почала писати, щоб якось упоратися з цим емоційним напливом».
Перший сюжет вона написала за три дні — на телефоні, без ноутбука, ніби в стані натхнення. «Як Сталлоне, який написав Rocky за три дні», — посміхнулася авторка. Але натхнення — це лише початок. Далі пролунав дзвінок від знайомого професора: «Сюжет цікавий. Написано погано». І замість розчарування — відповідь: «Значить, перепишу».
Цей епізод задав тон усій бесіді: про наполегливість, про готовність сприймати критику й рухатися далі, про творчість як щоденну системну роботу, а не лише натхнення.
Поради, які залишаться надовго
Ксенія Коджебаш вела розмову у форматі живого інтерв’ю, і запитання торкалися самого серця: як не кинути справу на пів дороги? Як зрозуміти, що ідея — твоя? Звідки брати впевненість, якщо її немає? На кожне з них Каріне відповідала відверто й без зайвих слів.
Про початок без упевнености:
«Просто почни. Коли почнеш — віра прийде сама. Прийде фідбек від людей. Прийде розуміння. А якщо ні — ти все одно вже зробив щось для себе».
Як відрізнити свою ідею від тимчасового захоплення:
«Дайте їй час. Якщо вона вас не відпускає — це ваша ідея. Якщо відпустить — значить, не ваша».
Практичне завдання на тиждень:
«Запитайте себе: що б я робив, якби у мене були всі гроші світу? Ось це і є те, що ви хочете робити. Зробіть це своїм хобі або ставте на це великі ставки».
Коли відчула себе письменницею:
«Коли стояла на кухні, мила посуд — і зателефонував знайомий: “Я прочитав твою книгу. Можна запитати?” Ось тоді — на сто відсотків. Бо моя творчість уже жила без мене».
Серед авторів, які її надихають, Каріне назвала французького письменника Лорана Гунеля — зокрема його книжку «Бог завжди подорожує інкогніто». «Він пише про глибокі речі простими словами. Про те, як ставитися до життя і чому нам посилаються деякі випробування».
Мир — це не просто слово
Один із учасників запитав Каріне: якби вона писала книжку про мир, то з чого б почала? Відповідь прозвучала точно й тепло:
«З життя простих людей. Бо мир — це не міфічне слово. Це надія, опора, людська безпека. У мирі люди розквітають, розвиваються, цікавляться не виживанням, а самим життям. Простих людей більше. І коли вони процвітають — процвітає весь світ».
Саме ця думка стала неочікуваним, але точним зв’язком між творчістю та місією Школи миру. Тетяна Миколаївна Федунова, підключившись попри відсутність світла, підсумувала:
«Ми живемо. Ми не прикриваємося війною. Те, що діти сьогодні прийшли, не замовкли, не закрили мікрофони, — це і є наша лінія фронту».
Далі — більше
Зустріч завершилася теплими подяками й домовленістю про продовження. Наступна зустріч у межах проєкту орієнтовно відбудеться 18 лютого, а анонс гостя з’явиться заздалегідь, аби учасники змогли підготуватися і прийти зі своїми запитаннями. Проєкт продовжується, сказала Ксенія Коджебаш:
«Люди, з якими ми зустрічаємося, часто стають нашими відповідями на запитання, які ми ще навіть не встигли сформулювати».